Розміщення реклами тут - +380 (98) 607 99 77
» » » На Закарпатті що не село - то колоритний "курорт"

На Закарпатті що не село - то колоритний "курорт"

Закарпатські села, на перший погляд, дуже схожі між собою, але вони абсолютно різні
Depo.

"Олл інклюзів" по-сільськи: Чому на Закарпатті що не село - то колоритний "курорт"

Закарпаття можна об'їхати за 2-3 дні, а можна на тиждень "зависнути" в одному місці. Проте, і в першому, і в другому випадку приємних спогадів і незабутніх вражень від нього менше не буде. Готелів і турбаз із усіма, як кажуть, сучасними зручностями, в області вистачає, як і вистачає "екзотичних" для багатьох умов, до яких звикати, звісно ж, не обов'язково, але пожити в них недовго, відчути, торкнутися, оцінити бодай раз у житті варто.
"Ол ін клюзів" по-сільськи - штука цікава і незабутня. Закарпатські села, на перший погляд, дуже схожі між собою, але вони абсолютно різні. Кожне - зі своєю історією, традиціями, звичаями і звичками, кожне зі своєю, особливою, говіркою. Дізнатися все про сільське життя закарпатців, побувавши лише в одному селі, неможливо. Переконатися в цьому дуже просто.
До невеликого села Лисичева на Іршавщині добратися можна, не завжди, правда, з комфортом, але кінцева зупинка змусить забути про всі незручності дороги. Оповідають старі люди, що колись на тому місці, де тепер село Лисичево, ріс густий дубовий ліс. У лісі було багато звірів, найбільше лисиць. Перший, хто порушив життя цих тварин, був селянин, що звався Коструб. Він утік від свого пана, котрий змушував працювати селян день і ніч Поселившись у цих лісах, Коструб почав розчищати собі галявину для житла і під посів. Його сім'я натрапила на нору лисиць. Звідси й пішла назва поселення, яке згодом почало розростатись.

Лисичево село, де важко знайти межу між ним і лісом, бо воно все на горбах та в густій хащі. Ранки в Лисичеві - це дивовижна суміш повітря, від чистоти якого аж задихаєшся, туману, який стелиться ніжно і легко, шуму річки, звук якої не хочеться приглущувати ні на одну децмбелку. одним словом - рай. Відома далеко за межами "родзинка" села - водяна кузня "Гамора" - унікальний об'єкт, якому майже 300 років, і який має статус музею та водночас діє як нормальна кузня, де виготовляється звичайний реманент для мешканців села і околиць.
Назву кузні пояснюють по-різному. Перша версія - від прізвища свого першого власника: австрійський підприємець Гамор свого часу володів кількома мануфактурами в Закарпатті. Друга версія: від роботи кузні завжди було багато шуму (гамору) в селі, звідси і – "Гамора". Оригінальність унікального пам'ятника ковальського ремесла в тому, що для приведення в дію важких ковальських молотів під час виготовлення залізних виробів сільськогосподарського призначення використовується сила падаючої води з річки Лисичанка. За таким принципом працювали ковалі і раніше.

Продукція ковалів користується неабиякою популярністю: лопати, мотики, рогачки для винограду, аршови (заступи), а також підкови — на сувеніри для туристів. На реманент завжди є "черга" бажаючих, адже такі куті інструменти надзвичайно якісні і довго служать. А туристи раді повезти з собою частинку справжньої ковальської праці. Щоліта тут проходить унікальний фестиваль ковалів, на який збираються сотні охочих побачити на очі, як кують метал професіонали та й самому спробувати - дозволяють.
Інше невелике село Ужок, знаходиться на межі між Львівською та Закарпатською областями, а на території є 2 об'єкти під захистом ЮНЕСКО. Походження назви села досить очікуване: саме тут бере початок річка Уж, із по-справжньому зміїними викрутасами якої змушені рахуватися залізничний та автомобільні шляхи. Звиваючись між крутими берегами та шліфуючи каміння, вона тече до самого Ужгорода.

Залишитися в Ужку можна на кілька днів, бо дивитися там є, на що. Гордість села - один із найвідоміших та найцікавіших дерев'яних храмів Закарпаття, вибудованих у бойківському стилі. Будівництво церкви обійшлося без жодного цвяха – що-що, а працювати з деревом бойки вміли завжди. Побудований на честь Святого Архістратига Михаїла у 1745 році, храм з того часу служить людям місцем спілкування з Богом.

На 800 мешканців закарпатського Ужка припадає 13 джерел мінеральної води. На жаль, бальнеологічні можливості Ужка повноцінно не використовуються: мінеральною водою, багатою на магній, залізо та барій, користується виключно місцеве населення і, поки що, поодинокі туристи, які доїжджають до Ужоцького перевалу.
Саме в Ужку можна подивитись на рух поїздів віадуками та тунелями. Залізнична інфраструктура побудована за часів Австро-Угорщини (початок 20 ст.) фахівцями Угорських королівських державних доріг. Довжина траси складає всього сім з половиною кілометрів, це пряма відстань між Волосянкою та Ужоцьким перевалом, у той же час довжина залізниці складає 19 кілометрів. Залізнична дорога, це довга серпантинна дорога із значними підйомами, численними тунелями, віадуками, терасами. Слід зазначити, що під час І світової війни гілка залізниці сильно постраждала, оскільки це був стратегічний об'єкт, за який велись бої.

У Тур'янській долині на Перечинщині, де зливаються гірські річки Тур'я та Туриця, лежить село Тур'я Ремета. В основі назви - "тур", тварина, що водиться в карпатських лісах, і "ремета" - перекази стверджують, що так колись називали ченців, які мали свої таємні підземні ходи через гору Магуру. Мешканці села з любов'ю розповідають про його "сьогодні", але світяться від щастя і гордості, коли переповідають минуле.

Після відкриття у 1809 році ливарного цеху в Реметі почали селитися фахівці з Австрії, Німеччини, Угорщини, покращуючи сільський побут та приносячи власні традиції. Вже за кілька років цех виробляв не лише предмети побуту (огорожі, хрести, печі), а й справжні витвори мистецтва. Для прикладу, статуї Геракла і Гермеса в Ужгородському замку. Новий поштовх до розвику села дав заснований на місці закритої у 1871 році ливарні "жеребчинець" – кінний завод. На окраїні села навіть іподром з трибуною звели. А Тур'я Ремета стала основним місцем "тусовки" аристократії.

У це важко повірити, але в ті роки у селі було п'ять м'ясних магазинів, три тютюнові крамниці, п'ять корчм. В трьох найбільших промислових крамницях із змішаним товаром можна було купити все: від цвяха до весільного анцуга-костюма. Популярністю користувалися три взуттєві майстерні , дві годинникарні. При корчмі в центрі села, щоб привабити відвідувачів, можна було зіграти в кеглі, азартні гравці в "гуглізовні" вирішували спір на гроші, а то й на бочку пива. Була й горільчарня, куди господар завозив спирт бочками, а пиво – цистернами.
Тур'я Ремета – чи не єдине село на Закарпатті, де в великій пошані є жаби. Жителів Тур'я Ремети сусіди називають здавен "жабники", або ж "жаблярі". Стверджують, що традицію споживання жаб у закарпатське село завезли французи на початку ХІХ століття. Місцева легенда свідчить, що серед виселенців опинився й дослідник-кулінар, учень знаменитого Огюста Ескоф'є, котрий привіз із собою – на згадку про рідну кухню – кілька французьких жаб, і вже тут, на місці, схрестив їх з місцевими.
Потім ці ропухи обжилися у старому руслі річки Турички. Тур'яреметівці кажуть, що найсмачнішими виходять страви тільки з тих з жаб, котрих виловили до першої грози. Скуштувати "жаб'ятину" у селі можна в кожному "ганделику" і чи не в кожній хаті. Місцеві охоче нагодують вас і поділяться рецептами, не відкриваючи, звісно, секрету власного рецепту.
Село Білки в Іршавському районі згадується в Дарувальній грамоті за 1245 рік, яка свідчить, що король Бела IV подарував Білки разом з іншими селами Боржавської долини угорському феодалу Корачоні.

За однією з легенд, на місці майбутнього поселення збиралися люди, щоб торгувати. Навколо того місця були дерева, а на тих деревах жило багато білок. Кожного разу, коли люди хотіли пояснити іншим, де це місце торгівлі розташоване, їм було важко. То так і почали – просто, але зрозуміло: "Там, де білки".
У XIX столітті Білки вважалися містечком і мали свою печатку і герб. На печатці поселення 1844 року була виноградна лоза і фруктове дерево. Нинішнє село Білки дуже велике – майже 9 тисяч жителів, до 50 квадратних кілометрів площі і аж 13 мікрорайонів: Ковбасово (відоме різниками, що виробляли ковбасу), Телятинець (є пасовище для телят), Галаштів (тут було рибне озеро), Горб, Перекоп та інші.

Нема такого закарпатця, котрий б ніколи нічого не чув про Білки. Комусь воно пам'ятається гучним храмовим святом – Петра і Павла. Його білківчани відзначають так давно, наполегливо, щиро, широко і забуваючи про все на світі, що за "совєтів" цього дня – 12 липня – влада вирішила відзначати і День села: велелюдність на заходах була забезпечена.
Чимало закарпатців, почувши назву Білки, на мить зануряться в дуже-дуже глибокі спогади, після чого розпливуться в посмішці і видихнуть: "Ох, і сливовиця ж у тамтешніх". Білківська домашня палинка і справді славиться далеко за межами села. За іронією долі, у селі, яке споконвіку славиться серед земляків самогонкою, розташований закарпатський "пам'ятник тверезості". Кажуть, що єдиний в Україні.

Та все ж, для більшості закарпатців Білки асоціюються не з храмовим святом і навіть не зі сливовицею, а з неймовірної сили богатирем Іваном Фірцаком-Кротоном, який народився в цьому селі і помер у ньому.

У 1928 році він був визнаний найсильнішою людиною планети. 26 липня 2009 до 110-річчя від дня народження Івана Фірцака в центрі с. Білки йому відкрили пам'ятник.
Затиснуті гірськими схилами і стрімкими водоспадами, Лумшори немов охороняють себе від навколишнього світу. Попереду — лише гори і небо. В селі протікає річка Туричка. Поблизу села є однойменне урочище, а в ньому водоспад із такою ж назвою. Вода із завзятістю, якій можна позаздрити, мчить сюди з полонини Руна, а в ущелині Лумшор ділиться на два потоки, які і падають на гладкі сірі камені з висоти в 12 метри. Біля Лумшор розташовані водоспади Соловей та Червоний партизан.

Село має давню історію. У Лумшорах із 1600 року працює найдревніший курорт Закарпаття на базі сірководневого мінерального джерела. Тут були встановлені дерев'яні ванни. Холодну мінералку люди наливали в дерев'яні корита і кидали в них розжарені на вогні камені. Після цього стрибали у воду. Коли в сусідніх Тур'їх Реметах побудували завод, на ньому відлили два 250-літрові чавунні чани. У них нагрівали мінералку і виливали в корита. До цього дня в селі зберігається старовинний чан, в якому підігрівають цілющу воду.

Любителям Карпат, особливо лижникам, добре відоме відчуття, коли після напруженого лижного дня всідаєшся у розігрітій сауні, а після доброго розігріву вискакуєш голяка у снігову кучугуру. У Лумшорах замість сауни – величезні старовинні казани з гарячою мінералкою, яку підігрівають дровами. Відчуття ті самі, що й у парильні, але більш загострені. Як добре нагрітися (все залежить від того, наскільки сильний вогонь розпалять місцеві чорти-гуцули), тоді вискочити у сніг або стрибнути у крижану річкову воду. Факт у тому, що під час процедур у пекельному чані лікуються і нежить, й отримані на трасах синці, й артрити.
Чи не найвідоміше на Закарпатті село - Колочава, село пам'ятників, музеїв, пам'ятних знаків. Марно сподіватися, що задоволення від перебування у цьому дійсно чарівному закарпатському селі можна отримати за один день.

Нині для туристів відчинені двері десяти колочавських музеїв. Найвідоміший музей-скансен колочавської архітектури та побуту "Старе село", музеї "Колочавська вузькоколійка" та "Колочавський бокораш". Також можна відвідати педагогічні музеї "Радянська школа" та "Чеська школа", історико-військові музеї "Лінія Арпада", музей-меморіал "Воїнам-інтернаціоналістам" та музей місцевих повстанців "Бункер Штаєра", музей-пам'ятку барокової архітектури кінця XVIII століття "Церква Святого Духа" та шкільний етнографічний музей Івана Ольбрахта.

В усіх музеях зібрано тисячі автентичних експонатів. Колочава відома також як і село пам'ятників. Деякі з них без перебільшення унікальні. Наприклад, пам'ятник "Заробітчанам", "Вівчарю", "Примирення", "Вчительці з Вкрайіни" тощо. Загалом у Колочаві зосереджено понад п'ятдесят пам'ятних об'єктів. Туристичну Колочаву можна вважати селом не лише українським, але і селом "чеським", селом "єврейським", селом "мадярським". Про це свідчать окремі туристичні маршрути: "Чеська Колочава", "Угорська Колочава", "Єврейська Колочава", "Патріотична Колочава".
Насправді, розповідати про закарпатські села - справа не дуже вдячна. Кращого нема, бо вони всі - унікальні. А тому найпростіше - вирушати у мандри Закарпаттям і не забивати голову всякими там доступними "зручностями", бо і без них буде, чим вражаючим, колоритним і незабутнім наситити поїздку.




?
Загрузка...
ІНШІ НОВИНИ

Коментарі

Додати коментар
Ваше Ім'я:
Ваш E-Mail:

Введіть код:
Погода
Погода в Ужгороді

вологість:

тиск:

вітер:


«    Липень 2018    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031